Перспективи розвитку українського ГМК після закінчення війни:

що чекає на ключову галузь промисловості країни

Оригінальну версію аналітичного дослідження англійською мовою ви можете знайти за наступним посиланням: Ukraine’s Mining and Metals Production: What Awaits the Basic Sector of the National Economy?

Нижче ми представляємо переклад ключових тез доповіді українською мовою.

Розділ 1. Роль гірничо-металургійного комплексу у становленні економіки та політики України

Український гірничо-металургійний комплекс (ГМК) відіграв винятково важливу роль у формуванні української економіки та державності загалом після здобуття незалежності у 1991 році. Він створив платформу, на основі якої протягом двох десятиліть визначалася траєкторія розвитку країни. Багато елементів цієї моделі продовжують відігравати важливу роль і сьогодні, тому до цього сектору економіки варто ставитися з особливою увагою.

Починаючи з другої половини 1990-х років, навколо найбільших металургійних підприємств почали формуватися фінансово-промислові конгломерати (ФПК). Якщо залишити поза увагою особливості їхнього становлення, слід відзначити, що саме вони змогли організувати ефективну роботу металургійних заводів. Тоді ключовими проблемами були постачання сировини й енергоносіїв, а також збут готової продукції на світових ринках. Ці завдання було успішно вирішено.

Втім, не можна сказати, що все це стало можливим виключно завдяки ринковим реформам та високій компетентності нових управлінців. Вітчизняні ФПК фактично виникли «з нуля», не маючи достатніх фінансових ресурсів. Тому на початковому етапі вони критично потребували підтримки з боку держави. Як наслідок, ФПК почали активно втручатися у політику й систему державного управління. Вони прагнули забезпечити для себе сприятливі умови розвитку (передусім захист внутрішнього ринку від конкурентів), а також значні фінансові вливання.

В умовах інституційно слабкої економіки з нерозвиненою банківською системою (не кажучи вже про відсутність фондового ринку) джерел фінансування для розвитку було небагато. Більшість ФПК фактично користувалися державними фінансовими ресурсами (бюджетна підтримка, приховані субсидії, податкові пільги та агресивна мінімізація оподаткування тощо). Для бюджету це означало значні втрати.

Можна довго сперечатися, що було б, якби металургійні підприємства залишилися у державній власності, але факт залишається фактом: у 1990-ті роки, перебуваючи під контролем держави, більшість підприємств галузі деградували. Лише після появи приватних власників (часто доволі неоднозначних) їхня робота стабілізувалася.

Зростання завантаження металургійних заводів, у свою чергу, активізувало суміжні галузі — виробництво залізорудної сировини, коксу, коксівного вугілля, допоміжних матеріалів (вогнетриви, феросплави тощо). Завдяки розвитку ГМК Україна отримала стабільний приплив іноземної валюти, що пожвавило економічну активність загалом. Фактично відновлення економіки країни розпочалося саме з відродження ГМК.

Найбільшого розквіту вітчизняний ГМК досяг у 2005–2008 рр. Тоді Україна мала один із найпотужніших ГМК у світі. Більше того, саме в цій галузі з’явилися перші українські транснаціональні корпорації (Metinvest, ISD, Ferrexpo, Privat). Вітчизняні металургійні корпорації фактично стали міжнародними, активно розширюючись, купуючи активи в інших регіонах світу (передусім у Європі) й інтегруючи їх у транснаціональні виробничі ланцюги.

Водночас саме ГМК відіграв ключову роль у формуванні кланово-олігархічної моделі економіки. Завдяки металургійним підприємствам вітчизняні ФПК накопичили значні фінансові ресурси. Згодом вони стали джерелом інвестицій в інші галузі — енергетику, нерухомість, фінансову систему, сільське господарство, роздрібну торгівлю, ЗМІ тощо. Так сформувалися групи, які сьогодні прийнято називати олігархічними кланами. Деякі з них і досі залишаються активними й справляють серйозний вплив на економічні та політичні процеси в країні.

Розділ 2. Фундаментальні причини ослаблення вітчизняного ГМК

Проблеми в українському гірничо-металургійному комплексі почалися задовго до російської агресії. Турбулентність у галузі проявилася ще під час загострення світової фінансово-економічної кризи 2007–2008 рр. Для багатьох фінансово-промислових груп стало несподіванкою те, що ціни на сталь можуть не лише стрімко зростати, але й так само драматично падати. Криза оголила ключові дисбаланси та проблеми в галузі, а також прорахунки приватних власників, які не мали достатнього досвіду роботи в ринкових умовах.

Недостатня модернізація

Передусім більшість українських підприємств не встигли завершити технічну й технологічну модернізацію. Після десятиліття занепаду вітчизняна металургія залишалася настільки недоінвестованою, що для конкуренції із сучасними заводами в інших регіонах світу потрібні були колосальні вкладення. Собівартість виробництва української сталі традиційно була вищою, ніж у ключових конкурентів.

Поки ціни на сталь залишалися дуже високими, ця проблема не мала критичного характеру: це лише означало, що українські виробники заробляли менше, ніж їхні зарубіжні опоненти. Але коли ціни різко впали, утриматися на ринку змогли лише ті, хто мінімізував витрати. Більшість українських підприємств не впоралися — висока матеріаломісткість, енергоємність і трудомісткість підірвали їхню конкурентоспроможність.

Інвестиції та боргове навантаження

Твердження про те, що олігархи масово «викачували» ліквідність з підприємств замість інвестицій, не зовсім відповідає дійсності. Такі випадки були, але поодинокі й стосувалися окремих кланів, які традиційно економили на інвестиціях (не лише в металургії). Загалом динаміка інвестицій у галузі була досить високою. Більше того, фінансово-промислові групи активно залучали кредитні ресурси для реалізації масштабних програм модернізації. Саме це й підірвало фінансову стійкість низки ФПК у кризовий період.

Дисбаланс у розподілі сировинної бази

Другим руйнівним фактором стало асиметричне розподілення гірничо-збагачувальних комбінатів (передусім колишнього об’єднання «Укррудпром»). У результаті непрозорої приватизації деякі металургійні корпорації (ІСД, Маріупольський металургійний комбінат, «Запоріжсталь») не отримали достатньої сировинної бази, тоді як інші, навпаки, сконцентрували надмірні активи. Це дозволило їм монополізувати ринок і часом зловживати своїм становищем (Metinvest, Ferrexpo, Privat).

В умовах високих цін на сталь підприємства без власної сировинної бази могли дозволити собі переплачувати за залізну руду. Але після падіння цін собівартість їхньої продукції виявилася вищою за ринкові показники, і вони фактично потрапили у залежність від корпорацій із надлишком сировини, а згодом були ними поглинуті.

Посилення глобальної конкуренції

Третім ударом стало посилення конкуренції на світових ринках. Спочатку українських виробників витісняли китайські металурги, пізніше активно розширюватися почали російські й турецькі компанії, які агресивно заходили на ринки сталі та металопрокату, важливі для України. Останніми роками нові металургійні заводи майже щороку відкривалися в Азії та Північній Африці. Ці потужності насичували місцеві ринки, роблячи експорт української сталі в ті регіони менш привабливим навіть з огляду на логістику.

На тлі такої жорсткої конкуренції багато регіонів світу почали запроваджувати тарифні й нетарифні бар’єри для української продукції. Сьогодні більшість країн із високим споживанням сталі намагаються спиратися на власних виробників. Тенденція до протекціонізму стала стійкою та невідворотною.

Внутрішній ринок сталі України (млн тонн)

2019 — 4,69
2020 — 4,9
2021 — 3,1
2022 — 2,0

Джерело: Державна митна служба України

Підсумок

Попри ці проблеми, український ГМК залишався достатньо потужним сектором. Наявність майже всіх необхідних сировинних ресурсів, дешевої робочої сили та консолідація підприємств у межах кількох вертикально інтегрованих корпорацій дозволяли мінімізувати витрати й утримувати позиції української сталі на світових ринках. Україна не змогла завоювати нові ринки, але ще десятиліттями могла залишатися серед десятки найбільших світових виробників сталі.

Ситуація різко погіршилася під впливом політичної, економічної, а починаючи з 2014 року — і прямої воєнної агресії Росії.

Розділ 3. ГМК в умовах війни

Війна вже радикально змінила український гірничо-металургійний комплекс.

Фізичні втрати активів

Найбільш негативним наслідком стало фізичне знищення низки ключових виробничих потужностей. Передусім це Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча та «Азовсталь». Точний стан об’єктів остаточно не відомий, однак, за повідомленнями місцевих жителів з окупованого Маріуполя, ММК ім. Ілліча виглядає відносно придатним, тоді як «Азовсталь», ймовірно, відновленню не підлягає. Обидва підприємства входили до числа найбільших у чорній металургії країни.

Також втрачено Авдіївський коксохімічний завод. Частину обладнання було переміщено на «КАМЕТ-СТАЛЬ».

Втрата названих активів і продовження бойових дій розірвали виробничі ланцюги ГМК, які формувалися роками. Створення нових вимагає часу та відповідних умов.

Удари по енергосистемі та постачанню

РФ завдає руйнівних ударів по енергетичній інфраструктурі, передусім на сході України. Це порушило енергопостачання ключових промислових об’єктів, зокрема підприємств чорної металургії, і серйозно вплинуло на виробничі плани. Запуск доменних печей на ряді заводів відкладали або через проблеми з електроенергією, або через обґрунтовані побоювання повторних збоїв. Зараз проблему частково вирішують за рахунок встановлення автономних джерел живлення.

У попередньому році виникали перебої й із постачанням пального. Ускладнилася доставка важливої сировини: вогнетривів, коксівного вугілля, коксу та металобрухту.

Морська блокада і логістика

Гострою проблемою стала блокада морських портів — саме через них проходили наймасштабніші й найрентабельніші маршрути експорту продукції чорної металургії. Частину металопрокату перенаправили залізницею в європейські порти, однак їхня пропускна спроможність є нижчою, а самі порти ЄС не були готові швидко збільшити обсяги обробки українських вантажів. У результаті за новими логістичними маршрутами вартість доставки зросла у 2–4 рази, що вдарило по конкурентоспроможності.

Фінансові результати компаній

Сумарний ефект від подорожчання виробництва та логістики на тлі слабкого зовнішнього ринку обернувся великими збитками. Консолідований чистий збиток Metinvest у 2022 р. становив 2,2 млрд дол., а ArcelorMittal Кривий Ріг — близько 1,35 млрд дол.

Виробництво, експорт і частка в економіці

Виробництво сталі в Україні у 2022 р. знизилося до 6,3 млн т (–70,7% до 2021 р.), попри те, що в перші два місяці року заводи працювали у звичайному режимі. Падіння виплавки виявилося набагато глибшим за спад ВВП, що зменшило роль чорної металургії в економіці та експорті: виручка від експорту чорних металів впала до 4,5 млрд дол., а частка в загальному експорті скоротилася з 20,5% до 10,3%.

Динаміка 2023 року (перші місяці)

Ситуація дещо стабілізувалася. За січень–квітень 2023 р. українські металурги виплавили 1,8 млн т сталі — скромно у порівнянні з довоєнними роками, але помітно краще, ніж у перші місяці після повномасштабного вторгнення. Загалом багато підприємств збільшили завантаження: «Запоріжсталь» працює приблизно на 70% потужності, ArcelorMittal Кривий Ріг — близько 40% (проти 20–25% роком раніше).

Залізорудний сегмент

Рудний потенціал загалом збережений: ключові гірничо-збагачувальні комбінати розташовані неподалік зони активних бойових дій, але суттєвих руйнувань не зазнали. Проте напруження в галузі також велике — передусім через різке падіння внутрішнього попиту. Наростити експорт повністю не вдалося, але просідання було меншим, ніж у сталеплавильному сегменті: у 2022 р. експорт залізної руди знизився на 45,9% до 2021 р., до 24,0 млн т.

Це багато в чому пояснюється кращими логістичними можливостями. На відміну від сталі, близько 65% якої до війни експортували через українські морські порти, значна частина залізної руди й раніше відправлялася залізницею та річковим транспортом (Дунаєм), тобто канали постачання в ЄС були вже налагоджені.

Важливу роль відіграли й індивідуальні стратегії компаній. Так, Ferrexpo агресивно розвивала власну логістику, інвестуючи значні кошти, і традиційно працювала за довгостроковими контрактами; після початку війни компанія мала заброньовані потужності в європейських портах. У результаті, попри скорочення видобутку руди на 46%, Ferrexpo у 2022 р. отримала прибуток у 220 млн дол. (проти 871 млн дол. у 2021 р.).

У січні–квітні 2023 р. гірничодобувні компанії експортували 5,3 млн т залізної руди. Порівнювати з початком 2022 р. некоректно (в січні–лютому 2022 р. видобуток і експорт були на високому рівні), але помісячна динаміка у 2023 р. помітно покращилася: показник квітня приблизно на третину перевищив середній місячний обсяг відвантажень після початку повномасштабного вторгнення. Підсумки року значною мірою залежать від кон’юнктури світового ринку. Загалом рудний сегмент переживає ситуацію краще за сталеплавильний і залишається одним із ключових експортних джерел валютних надходжень.

Розділ 4. Повоєнні перспективи гірничо-металургійної галузі України

Сьогодні більшість експертів, учасників ринку та чиновників висловлюють позитивні оцінки щодо перспектив вітчизняного ГМК після завершення війни (іноді навіть надто оптимістичні). Попри серйозні втрати, яких зазнав цей сектор економіки, очікується його новий «ренесанс».

Відбудова країни

Передусім такі очікування пов’язані з масштабними програмами відновлення України. Уже сьогодні можна стверджувати, що після війни країна отримає значну фінансову допомогу від міжнародних партнерів для відновлення зруйнованої інфраструктури, житла та промислових об’єктів. Існує висока ймовірність того, що частина заморожених російських валютних резервів також буде спрямована на відбудову.

Незалежно від джерела коштів, програми реконструкції будуть масштабними й забезпечать довгостроковий попит на сталь — щонайменше на найближче десятиліття. Це означає, що підприємства металургії отримають розширений внутрішній ринок, насамперед завдяки державним замовленням.

До війни внутрішнє споживання металопродукції становило близько 5 млн тонн сталі на рік (українські виробники забезпечували приблизно 80% цього обсягу). Після запуску програм відбудови внутрішній ринок суттєво зросте. За попередніми оцінками, у перші повоєнні роки споживання може сягнути 12–17 млн тонн сталі на рік.

Доступ до західних ринків

Іншим фактором стане глибша інтеграція України у західні структури, що дозволить національним виробникам поступово розширювати присутність на ринках металопрокату. Довгий час ринки Заходу, особливо ЄС, були відносно закритими для України, хоча й надзвичайно привабливими.

Після початку війни ЄС, Велика Британія, США та Канада в односторонньому порядку скасували більшість тарифних бар’єрів (імпортні мита й квоти) для української металопродукції. Це дало компаніям можливість наростити присутність на цих ринках і налагодити зв’язки з місцевими партнерами.

Хоча заходи підтримки є тимчасовими і будуть скасовані після війни, у стратегічній перспективі бар’єри для українського експорту поступово знижуватимуться.

Перспективи вступу до ЄС

Найбільші сподівання пов’язані з перспективою вступу України до ЄС. Це відкриє значно більше можливостей для українських металургів: європейський ринок стане внутрішнім, а підприємства опиняться під захистом європейських регуляторних органів. Останні мають потужні інструменти для лобіювання інтересів своїх виробників на світових ринках.

Конкуренція з російською продукцією

Важливим фактором для українських позицій у ЄС є заборона на імпорт російської металопродукції. Попри санкційні пакети, експорт російської заготовки, чавуну та металобрухту в ЄС залишається високим. Україна має домагатися повної заборони експорту російської металопродукції в Європу та на Захід загалом, щоб зайняти звільнену нішу.

Відновлення заводів і декарбонізація

Вітчизняні корпорації очікують, що програми відбудови України включатимуть фінансову підтримку для відновлення зруйнованих металургійних заводів. Зокрема, представники Metinvest заявляли про намір відновити потужності на основі «вуглецево-нейтрального виробництва сталі».

Вимоги корпорацій, чиї активи були фізично знищені, виглядають обґрунтованими: вони можуть розраховувати або на фінансування відновлення, або на компенсації за втрачені об’єкти. Це забезпечить приплив ліквідності та зміцнить позиції галузі.

Небезпека надмірного оптимізму

Втім, занадто оптимістичні прогнози ігнорують низку важливих чинників, здатних суттєво погіршити перспективи навіть у найсприятливішому сценарії.

1. Ризик нових руйнувань. Бойові дії далекі від завершення. Російська пропаганда регулярно повторює тезу, що «українська промисловість створена СРСР і належить Росії». Якщо захопити Україну не вдасться, її хочуть деіндустріалізувати та перетворити на аграрну країну. Це відображає реальну політику Кремля: російські війська цілеспрямовано знищують промислові об’єкти, навіть ті, що не мають стосунку до військової сфери. У разі загрози завершення війни РФ може спробувати завдати нових руйнівних ударів по ключових промислових об’єктах України, зокрема ГМК.

2. Ризик обмеженого доступу до держзамовлень. Значна частина фінансування відбудови надходитиме від міжнародних партнерів. При цьому західні організації не мають високого рівня довіри до української влади у питаннях розподілу бюджетних коштів. Відповідно, великі державні замовлення контролюватимуться західними структурами й розподілятимуться здебільшого на користь західних корпорацій. Вагому частку можуть отримати турецькі компанії, які мають сильне лобі в українських владних структурах. Вони зазвичай використовують у проєктах власні матеріали та сталь, а не українську.

3. Протиріччя з ЄС. Попри декларації українських корпорацій про відновлення зруйнованих заводів, інтеграція до ЄС може заблокувати такі плани. ЄС навряд чи підтримає відновлення великих металургійних комбінатів (рівня «Азовсталі»), побоюючись надлишку сталі на спільному ринку.

4. Реальні наміри корпорацій. Заяви про відновлення підприємств на Донбасі значною мірою є політичними деклараціями. Насправді власники українських металургійних компаній шукатимуть нові об’єкти для інвестицій усередині ЄС або в безпечніших регіонах України (наприклад, у Запорізькій та Дніпропетровській областях).

Загальна картина

Таким чином, попри сприятливі очікування, повоєнні перспективи українського ГМК залишаються неоднозначними. Внутрішній ринок справді значно зросте після завершення війни, але це зовсім не гарантує великих контрактів для національних металургійних компаній.

Розділ 5. Чи варто відновлювати український ГМК до довоєнного рівня?

Після завершення війни перед Україною постане надзвичайно важливе питання: чи варто відновлювати потужності чорної металургії до рівня, що існував до вторгнення? Це питання дуже складне й не має однозначної відповіді.

Аргументи «за обмежене відновлення»

З одного боку, навіть у нинішньому стані вітчизняний ГМК володіє більш ніж достатніми потужностями для задоволення внутрішніх потреб.

До повномасштабного вторгнення майже 80% металопродукції України експортувалося. Це означає, що навіть після втрати значної частини основних заводів галузь здатна:

повністю забезпечувати внутрішні потреби економіки;
зберігати значний експортний потенціал і приносити валютну виручку.

У такій ситуації відновлення зруйнованих підприємств і введення додаткових потужностей фактично буде орієнтоване лише на зростання експорту. Проте світова кон’юнктура є несприятливою: експерти прогнозують надлишок сталі на глобальному ринку, а регіональні виробники в ключових для України зонах продовжують посилювати позиції. Така стратегія виглядає ризикованою.

Крім того, скорочення потужностей зробило українську металургію більш збалансованою: зменшився попит на металобрухт і кокс — ресурси, які традиційно були дефіцитними. Питання металобрухту особливо загостриться тоді, коли ЄС і СОТ змусять Україну зняти обмеження на його експорт (а це лише питання часу).

Не можна забувати й про екологічний аспект. Зменшення обсягів ГМК знижує навантаження на довкілля. Для ЄС, куди прагне Україна, екологія є одним із ключових пріоритетів. Запровадження жорстких стандартів, неминуче у майбутньому, суттєво підвищить собівартість виробництва сталі.

У цьому контексті більш раціональною стратегією видається не відновлення зруйнованих потужностей у попередньому обсязі, а перехід до виробництва якісніших і високотехнологічних видів металопродукції. Зараз Україна втрачає ринки саме тому, що не виробляє метали з високою доданою вартістю, які змушена імпортувати. Перенаправлення інвестицій у цей сегмент покращить позиції у світовій торгівлі та принесе більші валютні надходження.

Аргументи «за повне відновлення»

З іншого боку, в Україні існує й протилежний підхід: національна економіка не повинна обмежувати, а навпаки — максимально використовувати свої переваги у світовій системі поділу праці.

Для України створені унікально сприятливі умови розвитку ГМК:

наявність сировинної бази;
дешева робоча сила;
інфраструктура, хоч і пошкоджена, але історично орієнтована на металургію.

У цьому контексті відмова від відновлення призведе до того, що Україна експортуватиме лише продукцію з мінімальною доданою вартістю — залізорудну сировину. Це означає:

екологічне навантаження суттєво не зменшиться;
валютні доходи будуть значно нижчими.

Більш раціональною стратегією у цій логіці видається підтримка відновлення ГМК, але з акцентом на збільшення виробництва металопродукції з високою доданою вартістю.

Підсумок

Таким чином, питання доцільності відновлення потужностей української металургії до довоєнного рівня є вкрай дискусійним.

Стратегія «обмеженого відновлення» зменшує ризики й орієнтує галузь на якісне зростання, але передбачає відмову від частини експортного потенціалу.
Стратегія «повного відновлення» дає шанс нарощувати експорт і використовувати переваги України у світовій економіці, але несе ризики перепродукції, екологічних витрат і конкуренції з ЄС.

Остаточне рішення має ухвалюватися державою в інтересах суспільства загалом, а не окремих груп. Важливо, щоб, обравши одну зі стратегій, країна дотримувалася її послідовно.

Розділ 6. Додаток

Найбільші металургійні підприємства України

ArcelorMittal Кривий Ріг (колишня «Криворіжсталь»)

Повний цикл: видобуток залізної руди (~25 млн тонн/рік), випуск коксу, чавуну (~5,5 млн тонн), сталі (~5 млн тонн) і прокату (~6 млн тонн).
До 80% продукції експортувалося (арматура, катанка, дріт, довгомірний прокат).
В останні роки випуск чавуну та прокату коливався у межах 4,5–5 млн тонн.
Розташований у Кривому Розі. Після вторгнення виробництво зупинялося, потім відновилося на рівні близько 1/3 довоєнної потужності.
Власники: міжнародна корпорація ArcelorMittal (Індія).

ММК ім. Ілліча (Маріуполь)

Повний цикл: агломерат (~13,5 млн тонн/рік), чавун (~5 млн тонн), сталь (~4,5 млн тонн), прокат (~4,5 млн тонн).
Продукція: гарячекатані та холоднокатані листи, у тому числі для суднобудування, труби високого тиску, балони для зріджених газів.
Експорт у 50 країн.
Після початку війни виробництво зупинено, завод практично знищений.
Власники: група Metinvest (Рінат Ахметов, Вадим Новінський).

Азовсталь (Маріуполь)

Повний цикл: агломерат 1,5 млн тонн/рік, чавун ~6 млн тонн, сталь ~7 млн тонн, прокат ~4,5 млн тонн.
Середньорічний випуск: до 6 млн тонн сталі, 4 млн тонн прокату.
Унікальна продукція: товстолист до 200 мм, рейки, шари для млинів, труби. Експорт у 30 країн.
Після війни підприємство повністю зруйноване, стало символом героїчної оборони.
Власники: Metinvest.

Kamet-Steel (м. Кам’янське, Дніпропетровська обл.)

Повний цикл: агломерат 5,6 млн тонн, чавун 4,35 млн, сталь 3,8 млн, прокат 3,8 млн тонн.
Середній випуск в останні роки: ~2,5 млн тонн.
Спеціалізація: осьові заготовки, рейки для метро, електролізери.
Власники: Metinvest.

Запоріжсталь (Запоріжжя)

Третє за величиною підприємство в Україні.
Потужності: агломерат ~6,5 млн тонн/рік, чавун ~4,5 млн, сталь ~4 млн.
В останні роки: випуск 2,6–3 млн тонн чавуну.
Експортувала 75% продукції у 50 країн, відзначалася низьким вмістом сірки та фосфору.
Має власний річковий порт, постачання через Дніпро в Чорне море.
Сьогодні працює на 1/3 потужності.
Власники: Metinvest (49%), ВЕБ РФ (51%). У 2022 р. Зеленський затвердив санкції та вилучення російських часток.

Дніпровський металургійний завод (м. Дніпро)

Заснований у XIX ст. Повний цикл (після приєднання Дніпровського коксохімічного).
Потужності: кокс 1 млн тонн, чавун 2 млн, сталь 1,2 млн, прокат 0,5 млн тонн.
Спеціалізація: квадратні заготовки, спецпрофілі для машинобудування й агросектору.
Експортував у 40 країн.
Після війни виробництво відновлене, але обсяги складають лише 1/4 довоєнних.
Власники: група DCH (Олександр Ярославський).

Interpipe Steel (м. Дніпро)

Найновіший металургійний завод (2012 р.).
Використовує «зелені» технології: виплавка сталі переважно з металобрухту.
Потужність: 1,32 млн тонн сталі на рік, фактично 0,75–1 млн тонн.
Спеціалізація: заготовки для труб і коліс. Виробляє ~500 марок сталі. Експортує в Європу.
Власники: Інтерпайп (Віктор Пінчук).

Найбільші гірничо-збагачувальні комбінати України

Північний ГЗК (Кривий Ріг)

Кар’єрний видобуток, потужність ~25 млн тонн концентрату та окатишів.
Фактичний випуск: 20–22 млн тонн/рік.
Експортував через Чорне море, після війни — залізницею.
Власники: Metinvest.

Південний ГЗК (Кривий Ріг)

Потужність: ~15 млн тонн концентрату й агломерату.
Фактичний випуск: 12–13 млн тонн/рік.
Після війни працює на 25–30% потужності.
Власники: Metinvest.

Інгулецький ГЗК (Кривий Ріг)

Потужність: 15 млн тонн концентрату.
Фактичний випуск: 10–12 млн тонн.
Після війни працює на 25–30%.
Власники: Metinvest.

Центральний ГЗК (Кривий Ріг)

Видобуток кар’єрним і шахтним способом.
Потужність: ~9 млн тонн концентрату та окатишів.
Фактичний випуск: 6,5–7 млн тонн.
Після війни працює на 25–30%.
Власники: Metinvest.

Суха Балка (Кривий Ріг)

Підземний видобуток, потужність ~4 млн тонн на рік.
Фактичний випуск: 2,5–3,4 млн тонн.
Виробництво частково відновлене, частину сировини закуповує в інших підприємств.
Власники: група DCH (Олександр Ярославський).

Полтавський ГЗК та Єристівський ГЗК (Полтавська обл.)