Частина 1

I. Архітектура системи міждержавних відносин між Україною та Китаєм

1. Кланова модель міжнародної політики України

Україна має доволі складну інституційну систему міжнародних контактів. Формально вона є досить зрозумілою: за зовнішню політику відповідає президент, якому безпосередньо підпорядковується міністр закордонних справ. На практиці ж в Україні діє система неформального розподілу впливів у сфері міжнародної політики та контактів із закордонними партнерами. Це зумовлено тим, що у тісних комунікаціях з іншими державами зацікавлені не лише публічні органи влади, а й політичні та олігархічні групи.

У зв’язку з цим контакти з різними країнами також поділені між різними органами влади. Як правило, президент особисто займається відносинами зі стратегічними партнерами та найбільшими державами (США, ЄС, РФ, Китай, Туреччина). Менші партнери його зазвичай не цікавлять, за винятком тих випадків, де присутні бізнес-інтереси його оточення (у різний час це були Азербайджан, Білорусь, Польща, Саудівська Аравія та інші).

Важливою є роль олігархічних кланів, які, прагнучи контролювати або принаймні впливати на контакти з політичними елітами інших країн, намагаються інтегрувати своїх представників в ОП. Зазвичай їх лобіюють на посади позаштатних радників президента або радників керівника Офісу президента. Відповідно, з ОП до МЗС надходять вказівки не лише безпосередньо від президента, а й від різних груп впливу, які мають у цьому власні інтереси.

Другим рівнем policy-making у сфері міжнародної політики є уряд. Однак на цьому рівні ситуація ще складніша. З інституційної точки зору прем’єр-міністр має утримуватися від самостійної зовнішньої політики, діючи у фарватері президента. Проте на практиці він, як правило, має власні амбіції та оточення, яке також прагне впливати на міжнародні контакти України. Українська реальність така, що навіть найбільш лояльний прем’єр-міністр рано чи пізно намагається проводити автономну міжнародну політику, що призводить до конфліктів із президентом та його оточенням. 

II. Позиції та інтереси українських політичних і олігархічних груп щодо Китаю

1. Нестабільність української політики щодо Китаю

Формально Китай завжди належав до найвищого рівня міжнародної політики України. Однак реальна зацікавленість у розвитку контактів із КНР в Україні суттєво змінювалася залежно від того, хто перебував при владі, а також від внутрішніх і зовнішніх обставин.

Це зумовлено тим, що Китай, як і будь-який стратегічний партнер, традиційно сприймається українськими елітами у двох площинах — політичній та економічній. У попередні періоди в українських політичних колах сформувалося чітке уявлення про КНР як про привабливого економічного партнера, з якого можна отримувати значні доходи у приватний сектор. Водночас політичне значення Китаю для українських еліт залишалося майже нульовим. Китай традиційно утримувався від активного втручання у політичні процеси в Україні.

У зв’язку з цим значення Китаю для українських політичних еліт значною мірою залежить від економічної вигоди, яку вони можуть отримати. За часів президентства Віктора Януковича інтерес до КНР досяг піку. Контакти з Пекіном були передані під контроль найбільш довірених осіб його оточення. Сам Янукович здійснив кілька офіційних візитів до Китаю та провів зустрічі з найвищим керівництвом КНР. Китайські делегації в Україні приймалися на найвищому рівні.

Це було зумовлено не стільки геополітичними, скільки економічними чинниками. Відносини з Китаєм у різних сферах приносили українським політичним елітам значні доходи, передусім завдяки укладанню пакету багатомільярдних контрактів.

У той період у політичних колах циркулювала інформація про те, що контракти в аграрній сфері та інвестиції в інфраструктурні проєкти фактично були формою винагороди з боку Китаю за ігнорування трансферу технологій у сфері оборонної та авіаційної промисловості. Цю інформацію складно підтвердити документально, однак доволі пасивна реакція КНР на розкрадання її інвестицій свідчить про те, що ця версія може бути близькою до реальності.

Остання зустріч на найвищому рівні між Україною та КНР відбулася саме за президентства Януковича. Після його візиту до Китаю у грудні 2013 року зустрічей такого рівня більше не було.

За часів президентства Петра Порошенка Китай також залишався серед пріоритетів зовнішньої політики України, однак інтерес до цього напряму з боку політичних та олігархічних еліт почав знижуватися. Причиною стало те, що і для тодішнього президента, і для ключових олігархів його оточення, насамперед Ріната Ахметова, китайський капітал сприймався як серйозна загроза.

Ані Порошенко, ані Ахметов не були зацікавлені у входженні китайського капіталу в Україну та створювали бар’єри для проникнення китайських товарів. Ахметов блокував постачання китайської сталі та машинобудівної продукції для шахт і металургійних підприємств, тоді як Порошенко відкрито виступав проти імпорту китайських автомобілів і автобусів. Між сторонами виникали конкретні торговельні конфлікти, які суттєво погіршили експортні можливості китайської продукції в Україні.

Водночас це не означає, що компанії Ахметова чи Порошенка не закуповували китайську продукцію. Навпаки, їхня стратегія полягала у використанні дешевих китайських технологій і обладнання без допуску китайських виробників до сегментів ринку, де це могло загрожувати їхнім власним інтересам.

У цей період роль основного рушія українсько-китайських відносин взяв на себе перший віцепрем’єр-міністр Степан Кубів. Саме на час його діяльності припадає останній етап активізації міждержавного діалогу.

Новий президент Володимир Зеленський не виявляє значного особистого інтересу до китайського напряму, хоча саме за його каденції товарообіг між Україною та КНР досяг рекордних показників.

За підсумками 2019 року Китай став головним зовнішньоекономічним партнером України, посівши перше місце як за імпортом, так і за експортом. За даними Держстату України, експорт до КНР становив 3,59 млрд доларів США, імпорт — 9,19 млрд доларів. Частка Китаю в українському експорті склала 7,2 %, в імпорті — 15,1 %. За рік експорт до Китаю зріс на 63,3 %, а імпорт — майже на 21 %.

Зеленський усвідомлює важливість збереження конструктивних відносин із Китаєм з огляду на потенційні фінансові вливання, особливо в інфраструктурні проєкти, а також значення КНР як великого ринку збуту для українських виробників. Водночас відсутність особистої зацікавленості об’єктивно знижує активність України на цьому напрямі.

Під «особистою зацікавленістю» мається на увазі не лише приватна вигода, а й політичні дивіденди. Як зазначалося вище, Китай практично не має політичної цінності для України. Його аморфна та нечітка позиція щодо українсько-російського конфлікту остаточно знизила його значення як потенційного політичного союзника України.

У зв’язку з цим Зеленський, для якого ключовим є питання врегулювання відносин із РФ, орієнтується насамперед на ЄС і США, від яких безпосередньо залежить вирішення конфлікту на Донбасі.

За час президентства Зеленського суттєво скоротилася періодичність засідань спільних українсько-китайських комісій. У 2019 році вони ще проводилися за графіками, затвердженими урядом Володимира Гройсмана. Комісія зі співробітництва між урядами України та КНР взагалі не збиралася — її останнє засідання відбулося у грудні 2017 року. Хоча планувалося провести наступне засідання у 2019 році, цього так і не сталося.

За словами джерел, у найближчій перспективі відновлення роботи цієї комісії не очікується. У найкращому разі засідання можливе наприкінці 2020 року.

У парламенті ж організаційне засідання депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків із КНР відбулося лише у березні поточного року. Станом на сьогодні її персональний склад так і не сформований.

2. Інтереси ключових груп впливу у відносинах із Китаєм

Як уже зазначалося, Володимир Зеленський та його найближче оточення не мають бізнес-інтересів, пов’язаних із Китаєм. Водночас його команда нині входить у контакти з різними групами впливу в Україні, для яких КНР є надзвичайно важливим напрямом. Багато з них уже активно працюють із Китаєм у різних секторах економіки.

Умовно всіх українських акторів, зацікавлених у співпраці з Китаєм, можна поділити на кілька основних груп.

По-перше, це політичні угруповання, які прагнуть привласнити китайські фінансові вливання. Україна вже має значний досвід у цьому напрямі. Зокрема, у 2011 році було досягнуто домовленостей із КНР про залучення 372 млн доларів США на будівництво залізничного сполучення між аеропортом та Києвом у межах національного проєкту «Повітряний експрес». У 2013 році Банк Китаю виділив перший транш у розмірі 52 млн доларів, який було розкрадено. Крім того, була привласнена частина кредиту в розмірі 1,5 млрд доларів Експортно-імпортного банку КНР, наданого Державній продовольчо-зерновій корпорації України для фінансування аграрних проєктів.

На сьогодні можна констатувати, що практично всі політичні еліти України загалом готові брати участь у розкраданні китайських коштів, оскільки в середовищі політичних еліт це вважається допустимим і, як правило, не тягне за собою серйозних негативних наслідків.

Серед українських політиків і чиновників існують певні побоювання щодо фінансових ресурсів ЄС і США, адже представники цих країн дуже жорстко реагують на спроби використання їхніх коштів не за призначенням. Китай же, навпаки, реагує значно м’якше, часто заплющує очі на зловживання і намагається домовитися про відновлення співпраці.

По-друге, це політико-бюрократичні клани, які контролюють активи та фінансові потоки в українському оборонно-промисловому комплексі, зокрема в авіаційній галузі. Йдеться передусім про:

• концерн «Укроборонпром», у якому присутні групи, лояльні до співпраці з Китаєм;

• групу В’ячеслава Богуслаєва, яка є одним із ключових провідників китайських інтересів в Україні;

• групу співробітників ДП «Антонов», лояльних до колишнього керівника Дмитра Ківи;

• групи, пов’язані з Південмашем та КБ «Південне».

На основі багаторічного моніторингу ситуації в цій галузі можна чітко сформулювати інтереси цих груп: продаж Китаю всього, що він готовий купувати — готової продукції, комплектуючих, технологій і людського капіталу. Китай щедро фінансує своє лобі в оборонно-промисловому комплексі з метою збереження їхньої лояльності. Багато топменеджерів галузі отримують неформальні винагороди, володіють маєтками в азійських країнах, що свідчить про здійснення виплат за кордоном.

По-третє, це українські аграрії, зацікавлені в експорті своєї продукції до КНР. Вплив цієї групи олігархів в Україні поступово стає співмірним із впливом промислових фінансово-промислових груп. Раніше їхня діяльність була значною мірою обмежена через систему неформальних платежів, запроваджену політичними кланами, а також через створену ними інфраструктуру вилучення коштів із сектора — жорсткі експортні обмеження, ручний режим розподілу державних дотацій, розгалужену систему дозволів і сертифікатів.

Особливо важливим для політичних кланів був контроль над експортом аграрної продукції до Китаю, оскільки це забезпечувало надприбутки. Було створено мережу посередників, які контролювали ці потоки та стягували власну комісію.

Останніми роками ситуація почала змінюватися. Аграрні олігархи стали об’єднуватися в неформальні картелі та інвестувати у вплив на ключових посадових осіб в уряді та Офісі президента. Одним із лобістів їхніх інтересів був Степан Кубів, який фактично відкрив шлях для прямого експорту української аграрної продукції до КНР. Значною мірою завдяки цьому за останні п’ять років експорт аграрної продукції з України до Китаю зріс у 20 разів.

Поступово аграрні олігархи починають впливати і на політичні процеси в країні, інтегруючи своє лобі у вищі органи влади. Можна з упевненістю стверджувати, що вони прагнутимуть контролювати комунікацію з КНР на парламентському рівні. Представників аграрного бізнесу регулярно бачать в Офісі президента, зокрема там часто буває Вадатурський. Крім того, потужне лобі в уряді має Юрій Косюк, якому нинішня влада сприяє у відкритті китайського ринку для експорту м’яса, що може стати для нього значним бізнес-успіхом.

По-четверте, це великі фінансово-промислові групи та найвпливовіші олігархи, які мають широкий спектр власних інтересів у КНР і самостійно вибудовують контакти з політичним істеблішментом та бізнес-середовищем Китаю.

Зокрема, Рінат Ахметов, з одного боку, експортує продукцію до Китаю, а з іншого — закуповує там обладнання для встановлення сонячних електростанцій. Його партнером у цих проєктах виступає China Machinery Engineering Company.

Віктор Пінчук намагається взяти під контроль імпорт китайських труб. Його партнерами є VAM (Changzhou) Oil & Gas Premium Equipments Co., Ltd та Anhui Tianda Oil Pipe Company Limited. 

III. Політика Китаю щодо України: механізми, методи та інтереси

1. Ключові інтереси Китаю в Україні

Загалом можна стверджувати, що саме КНР значною мірою формує порядок денний українсько-китайського економічного співробітництва. Китай постійно пропонує конкретні ініціативи та проєкти, визначає пріоритети взаємодії тощо. Україна ж переважно займає пасивну позицію — аналізує пропозиції Пекіна, частину з них відхиляє, інші підтримує.

Китайський уряд має чітке бачення того, чого він прагне досягти в Україні. Йдеться про широкий спектр напрямів і проєктів, які умовно можна систематизувати за такими блоками.

а. Відкриття ринків для високотехнологічної китайської продукції, насамперед у сферах важкого машинобудування, автомобілебудування (усі типи транспортних засобів), побутової техніки, фармацевтичної продукції, телекомунікаційного обладнання, обладнання для електростанцій (у тому числі атомних, теплових та альтернативних), а також широкого асортименту товарів народного споживання.

б. Нарощування імпорту сировини та напівфабрикатів, зокрема сільськогосподарської продукції (зернові, кукурудза, соняшникова олія, ріпак, м’ясо, мед тощо) та промислової сировини (залізорудна сировина, деревина, металобрухт). На підставі аналізу переговорів українських делегацій із китайськими митними та регуляторними органами можна стверджувати, що Китай готовий максимально відкрити свій ринок для цієї групи товарів.

в. Отримання технічних розробок українських фахівців, передусім у космічній, авіаційній та двигунобудівній галузях. Китайських агентів регулярно виявляють на підприємствах концерну «Укроборонпром», в авіаційній промисловості, на Південмаші та в КБ «Південне». Загалом можна назвати близько 20 підприємств, які становлять для КНР особливий інтерес.

Водночас варто зазначити, що пік активності китайського промислового шпигунства вже минув. Більшу частину того, що становило інтерес для Китаю, він уже отримав. На нинішньому етапі для КНР актуальною стала проблема «легалізації» цих розробок. Для цього китайській стороні необхідно офіційно отримати українські сертифікати, патенти та ліцензії. Саме з цією метою китайські компанії намагаються придбати стратегічні українські підприємства або створити з ними спільні підприємства, через які здійснюється легальний трансфер технологій.

г. Залучення українських кадрів, передусім інженерів із окремих стратегічних галузей. КНР цікавлять не просто українські фахівці, а спеціалісти, які працювали на конкретних підприємствах — здебільшого оборонно-промислового комплексу, авіаційних заводах та у двигунобудівному кластері. Про активне залучення таких кадрів публічно майже не говорять, тому інформація про це вкрай обмежена.

Водночас значна кількість українських фахівців виїжджає на роботу до Китаю. Відомі випадки, коли працівники ДП «Антонов» повідомляли колегам про нібито працевлаштування в ЄС або РФ, тоді як згодом з’ясовувалося, що вони разом із сім’ями переїжджали саме до КНР.

д. Використання транзитного потенціалу України. Китайські посадовці та бізнесмени регулярно наголошують на зацікавленості в транзитних можливостях України, однак їхні плани залишаються доволі розмитими. Слід зазначити, що проєкт «Нового Шовкового шляху» фактично оминає Україну, і КНР не розглядає її як повноцінного учасника цієї ініціативи.

Водночас китайські інвестори виявляють інтерес до морських портів України, які використовують для розвитку експорту не лише на український ринок, а й на ринки Молдови, Білорусі та окремих країн Східної Європи.

Крім того, в центрі уваги КНР постійно перебуває розвиток залізничного сполучення між Китаєм та Україною. На початку 2020 року China Railway Construction Corp Ltd підписала з «Укрзалізницею» меморандум про співпрацю. Китай намагається створити враження, що Україна є бажаним учасником ініціативи «Один пояс — один шлях». Проте українські експерти зазначають, що в реальності КНР цікавить передусім залізничний маршрут доставки китайських товарів в Україну.

2. Стратегія реалізації економічної політики Китаю в Україні

Стратегія економічної політики КНР в Україні суттєво відрізняється від підходів західних партнерів Києва.

По-перше, китайська сторона зазвичай не зосереджується на макроекономічних питаннях, а вирішує конкретні практичні завдання. Китайські чиновники діють вкрай прагматично та концентруються на реалізації окремих проєктів. За словами учасників офіційних переговорів, представники КНР практично не порушують макроекономічних тем, використовуючи кожну зустріч для просування конкретних інтересів свого бізнесу та отримання контрактів. Поняття «державних інтересів» вони застосовують рідко, зосереджуючись насамперед на практичних результатах.

По-друге, китайські компанії, що працюють в Україні, тісно пов’язані з державними структурами КНР. Навіть представників приватного китайського бізнесу часто супроводжують посадовці та представники державних і напівдержавних інституцій, зокрема Китайської асоціації розвитку підприємництва за кордоном, Експортно-імпортного банку КНР, Національної енергетичної адміністрації Китаю та інших структур.

Не дивно, що в Україні зазвичай працюють великі китайські корпорації. Загалом їх близько 70, що є незначною кількістю порівняно з числом компаній з інших країн — торговельних партнерів України. Усі вони підтримують тісні контакти з посольством КНР.

По-третє, китайські компанії рідко виходять на український ринок самостійно. Вони зазвичай шукають місцевих бізнес-партнерів серед впливових олігархів, здатних забезпечити політичне прикриття та підтримку. Так, для просування китайських труб на українському ринку компанії залучили Віктора Пінчука.

За словами співрозмовників із його оточення, китайська влада та корпорації постійно намагаються налагодити з ним тісні відносини: запрошують на заходи, пропонують участь у соціальних та культурних проєктах, намагаються встановити контакт навіть поза межами бізнесу. Зокрема, китайська сторона пропонувала профінансувати проведення кількох виставок китайського мистецтва у PinchukArtCentre.

На підставі інформації з інших джерел можна стверджувати, що Віктор Пінчук є одним із ключових олігархів, з якими Китай веде системну та довгострокову роботу з метою формування позитивного ставлення до КНР у всіх сферах.

Крім Пінчука, можна навести й інші приклади. Для виходу на ринок обладнання та техніки для шахт і електростанцій китайські компанії залучили Віталія Кропачова. Його партнером у цих проєктах є Sany Heavy Equipment Co. Зокрема, ця компанія розглядалася як потенційний учасник приватизації «Центренерго», однак відмовилася через політичну нестабільність в Україні.

На ринку автомобілів (легкових, вантажних і автобусів), який є стратегічно важливим для КНР, китайські виробники вели переговори з ключовими гравцями українського ринку — Дмитром Святашем (група АІС), Петром Порошенком / Свинарчуком (група «Богдан») та Таріелом Васадзе (власник «Укравто»).

Однак Дмитро Святаш зіштовхнувся з фінансовими проблемами та втратив політичне прикриття. Група Порошенка/Свинарчука вже мала тісні зв’язки з білоруськими та корейськими виробниками, що зробило китайські компанії прямими конкурентами. У результаті китайські автовиробники зосередилися на співпраці з Таріелом Васадзе. Нині сторони розвивають тісну взаємодію, а КНР розглядає можливість придбання одного з заводів «Укравто» для організації великотоварного складання автомобілів.

Також слід зазначити, що китайські компанії часто створюють спільні підприємства з представниками політичної та олігархічної еліти України, передусім із правлячих груп.

Загалом китайська влада та бізнес добре обізнані зі специфікою української бізнес-культури, що значно підвищує їхню ефективність і конкурентоспроможність порівняно з європейськими компаніями. Ключовий принцип китайського бізнесу — ділитися прибутками та максимально залучати українські еліти до спільних проєктів. Саме тому китайські компанії часто діють в Україні результативніше, ніж їхні західні конкуренти.

3. Особливості політики Китаю у формуванні каналів комунікації в Україні

Варто звернути увагу на ключові особливості китайського підходу до вибудовування зв’язків і контактів в Україні.

По-перше, Китай віддає перевагу налагодженню контактів з українськими політичними елітами не на найвищому, а на середньому рівні. Ймовірно, це пов’язано з тим, що на цьому рівні можна діяти більш ефективно й результативно, не привертаючи надмірної уваги. Навіть у періоди, коли контакти між вищим керівництвом держав переходять у менш активну фазу, взаємодія продовжується на інших рівнях. Щороку відбуваються десятки міжнародних зустрічей різного формату — візити, робочі поїздки, засідання спільних комітетів, під час яких ухвалюються важливі рішення. Водночас такі події зазвичай супроводжуються лише короткими інформаційними повідомленнями, що не викликають широкого суспільного резонансу.

Особливо інтенсивною є взаємодія Китаю з Україною на міжвідомчому рівні. Для КНР принципово важливо детально вивчити регуляторні особливості українського ринку з метою відкриття його для китайських виробників, а також гармонізувати вимоги регулювання для розширення імпорту в Китай тієї продукції, якої він потребує (передусім сільськогосподарської продукції, залізорудної сировини тощо).

Наприклад, китайська сторона регулярно проводить зустрічі з представниками Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Вони детально вивчають українські стандарти та вимоги, формують канали «оперативного вирішення проблем», порушують питання, з якими стикаються конкретні китайські компанії на українському ринку. Зі свого боку Китай демонструє готовність відкривати свій ринок для української сировини, йдучи на суттєві поступки у сфері сертифікації української продукції.

Так, наприкінці листопада в Пекіні відбулося засідання українсько-китайської Підкомісії з питань співробітництва в аграрній сфері. Українську сторону представляли новопризначені, фактично без досвіду, співробітники Державної служби з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. За словами одного з учасників делегації, китайська сторона поводилася нетипово гостинно та запропонувала підписати документ — Протокол ветеринарно-санітарних і фітосанітарних вимог щодо експорту ріпакового шроту з України. У цьому документі без додаткових вимог було визнано якість української продукції цієї категорії та відкрито доступ на китайський ринок. Було очевидно, що КНР зацікавлена в імпорті ріпакового шроту й уже має попередні домовленості з українськими виробниками щодо його постачання.

По-друге, окрім традиційних дипломатичних каналів, Китай сформував розгалужену мережу альтернативних каналів впливу в Україні на всіх рівнях — від центральних органів влади до громадських організацій.

КНР реалізує спільні проєкти не лише з центральними органами влади, а й:

а) з органами місцевого самоврядування — налагоджено контакти з керівництвом найбільших міст України;

б) з представниками політичних еліт України — Китай активно залучає відомих українських політиків до формування позитивного іміджу КНР. Зокрема, китайська сторона фінансує діяльність першого президента України, який публічно сприяє створенню позитивного образу Китаю та співпраці з ним;

в) з представниками експертного середовища, неурядових організацій, журналістами та іншими лідерами думок. Відомо щонайменше про десять експертів і журналістів в Україні, які фінансуються через різні фонди, пов’язані з КНР, з метою формування позитивного іміджу Китаю. Більшість із них є публічно активними та регулярно висвітлюють досягнення КНР у різних сферах у позитивному ключі.

Крім того, Китай фінансує Українсько-китайський форум економічного співробітництва, у якому беруть участь високопосадовці уряду, представники бізнесу та експертної спільноти.

По-третє, КНР робить значний акцент на культурній та гуманітарній дипломатії. Такий підхід є типовим для Китаю в багатьох країнах світу, однак в Україні він реалізується особливо активно. Китай фінансує численні культурні заходи та організації. Практично в кожному регіоні України діють культурні центри або проєкти, пов’язані з популяризацією китайської культури, зокрема й ті, що створені українською стороною за фінансової підтримки КНР. За масштабами цієї мережі Китай є одним із найбільш активних гравців серед усіх іноземних держав в Україні.

Культурні ініціативи використовуються не лише для формування позитивного іміджу КНР, а й для налагодження контактів із представниками української олігархічної еліти.

Окремо слід відзначити використання пандемії коронавірусу як інструменту гуманітарної дипломатії. Китай дуже ефективно скористався цією ситуацією для демонстрації «дружнього ставлення» до України. На тлі того, що західні країни тимчасово знизили увагу до України, а Російська Федерація продовжувала демонструвати агресивну риторику, гуманітарна допомога з боку КНР отримала в Україні надзвичайно позитивний суспільний та політичний резонанс.

---